Флойд хотів взяти печиво з тарілки Альдокса, але отримав відчутний удар по руці та суворий погляд.
– Добре-добре! – Флойд підняв руки вгору. Потім уважно озирнувся довкола. Знов перейшов від грайливості до серйозності: – Так от, допоміг я нещодавно одному найманому вбивці знайти діам… а втім, не так важливо, що я йому повернув. І в якості нагороди я попросив інформацію про те, кого цікавого планують вбити.
– Ждиффуй мене, – пережовуючи печиво відповів Альдокс.
– Тебе, - тихо і холодно промовив Флойд.
Альдокс припинив жувати:
– Неможливо.
– Здивував? – Флойд підморгнув лівим оком і зробивши ковток елю, спитав з надією, – Мені все одно не можна печива?
Альдокс хитнув головою і застережно підняв руку. Флойд сумно зітхнув.
– Якісь подробиці? Хто?
– О, це найцікавіше! – Флойд знов став трохи веселішим. – Мій клієнт відмовився від такого замовлення. Але, сам розумієш, хтось із касти найманих вбивць все одно його взяв.
– Хто? – без злості, але з щирою цікавістю, запитав Альдокс.
– Хто взяв – я не знаю. Моєму клієнтові це не було відомим. Але я знаю дещо цікавіше: замовника.
– Кажи, – повільно промовив Альдокс і відкусив шматок печива.
– Його святість, єдиний і незмінний, всесильний і наймудріший правитель міста Кассаббів, – блюзнірствував Флойд, – Володар Саббір.
“Кляту Праску” заснував пра-пра-пра-пра-щось-там-ще-дід Мавайна – Марайн. Він ненавидів велетенський пам’ятник прасці, що його встановили жителі Міста Промисловців на честь того, що Всесвітня Фабрика Прасок врятувала Місто Промисловців від затяжної економічної кризи. Всі на Клаптику стали купувати праски. Винахід виявився не лише геніальним, ще й багатофункціональним! Люди помітили, що можна швидко розрівняти м’яті сорочки, досушити сукню, відновити вид дерев’яних дошок, запечатати праскою пакет з харчами і взяти харчі на роботу, і навіть для створення екстравагантних зачісок. А жителі Міста Кассаббів вигадали за допомогою розжареної праски катувати людей. Так вони дізнавалися потрібну інформацію, створювали психологічний тиск на опонентів і просто розважалися, коли було нудно. Ходять чутки, що цей спосіб вигадав якийсь предок Володаря Саббіра, а сам він ще до того, як захопив трон Міста Кассаббів, був одним з адептів праски як багатофункціонального інструменту катувань.
А от пра-пра-пра-пра-щось-там-ще-дід Мавайна – Марайн – ненавидів праску. Точніше, він ненавидів величезний пам’ятник прасці, який вважав огидним. Випити ж Марайн любив, хоча й теж вважав огидним.
– То чим ти завинив Саббіру? – Флойд майже допив свій ель.
– Не взяв жодного його замовлення? – висунув припущення Альдокс.
– Якось мало, – засумнівався в цій версії Флойд. – А чому не брав його замовлень?
– Темрява вирішує, чиї замовлення мені брати. Темрява жодного разу не казала укладати контракт із Саббіром.
– А вона тобі прям… каже? – дуже серйозним тоном запитав Флойд.
– Майже.
На мить обидва замовкли. Флойд навіть сподівався, що от зараз почує, як саме Темрява розмовляє з Альдоксом.
– Як я можу тобі віддячити? – перервав тишу Альдокс.
– За що? – Флойд галасливо розсміявся. – Моя інформація ніяк не допомагає тобі, не вирішує твою проблему. Але застерігає про наміри проти тебе. Я погано уявляю, насправді, що тобі з цим робити. Або що робив би я. Але я подумав, що я б хотів би знати, якщо хтось хоче моєї смерті. Якась складна думка. Мабуть, це був зайвий келих.
Флойд посміхнувся, обійняв за плечі Альдокса і попрощався. Мавайн намагався запропонувати Флойду лишитися ще на день в “Клятій Прасці”, але Флойд сплатив рахунок і пішов. Альдокс замовив ще порцію печива з молоком.
“Отже, Саббір хоче мене вбити. Що мені з цим робити?”, – розмірковував Альдокс. – “Можна спробувати дізнатися, хто взяв замовлення. Втім, ніхто з найманих вбивць не зобов’язаний порушувати таємницю клієнта. Тиснути і погрожувати колегам – суперечить етиці найманців. Шкода, що вбивати один одного не суперечить етиці найманців, але жодна система не є досконалою. І взагалі: ми всі належимо Темряві. Коли настає час, ми повертаємося до неї чужими руками”.

уривок з Розділу ІІ